Кость · Кірнас

В пам'ять дітей, що не дочекалися Св.Миколая

Україна визнала геноцидом Голодомор, під час якого загинуло щонайменше 2 мільйона дітей.

А як щодо іншого злочину колективізації – антигуманного експерименту щодо дітей-сиріт?

СРСР вперто намагався довести переваги їх колективного виховання в дитбудинках та інтернатах: всиновлювати було "положено" тільки тим, хто не мав дітей. Результати такі: через рік після випуску 30% дитдомівців потрапляють за грати, 30% стають бездомними, 10% кінчають життя самогубством. Надалі 40% стають алкоголіками та наркоманами. Через десять років після випуску адаптовано до життя лише 10-15% колишнix дитдомівців, решта - за гратами або померло.

А чи всі доживали до 18 років?

Ще 60 років тому Джон Боулбі описав наслідки «шпиталізму»: сироти-немовляти, які отримували досить їжі, тепле місце для сну та чисті підгузники, але яких рідко обнімали та брали на руки, ПОВНІСТЮ втрачали інтерес до життя: переставали їсти, гулятися і навіть виглядати з ліжечок.

А у 1945 р. Рене Спітц описав відокремлених у тримісячному віці від матері дітей, які 5-6 місяців прожили у бездоганних з медичного погляду яслах, але майже ізольовані та позбавлені людських зв’язків. 70% з них померло, у решти - загальне погіршення розвитку, застій у набиранні ваги та зросту, емоційне вираження звелось до мовчання, рухові та поведінкові аномалії.

Легендарний приклад: в XIII столiтті імператор Фрідрих II вирішив з’ясувати, яка «природня» мова людини - латина чи грецька. Відібравши 6 немовлят, він наказав годувальницям не казати ані слова в їх присутності, сподіваючись, що діти заговорять «одвічною» мовою. Але всі немовлята зачахли та померли.

Останні дослідження Вірджинії Сатір підтверджують: дитину необхідно обнімати 4 рази на день для виживання, а для гарного самопочуття та розвитку – 8 разів. Інакше - емоційні проблеми, відхилення поведінки та нервово-психічні захворювання.

Лікар Рибчонок оглянув велику кількість дітей у дитбудинках Росії: «Якщо діти жили з батьками навіть 2 роки, вони дуже відрізняються. Вони не виглядають як інтернатські діти. Їх любили. Навіть дитина з сім’ї алкоголиків маленького зросту та ваги, яка звідала погане поводження, виглядає інакше. Діти, які з народження живуть в дитбудинку, особливі… в них немає навичок спілкування, вони не так добре ростуть, деякі не вписуються в таблицю зросту.»

Згідно досліджень навіть сильне відставання у розвитку діти можуть надолужити за умови всиновлення. Іноді зникають фізичні хвороби. Але в СРСР всиновлення не заохочувалося. Тому сироти з дитинства - жертви шпиталізму, - які виживали, як правило отримували діагноз «олігофренія легкого ступеню»[1], який перекреслював їхнє майбутнє.

Найгірше система обходилася з дітьми, що мали серйозні фізичні чи розумові вади. Залізна завіса зберегла у громадян СРСР погляди 1940-х років, коли в багатьох країнах панували євгеніко-фашистські ідеї. Громадяни СРСР вважали, що дітям з вадами краще померти. І держава виконувала таке «замолення». І досі це робить.

Спочатку відсталі медики-варвари радять батькам кидати таких дітей. Далі їх поміщують у ліжечка з високими боковинами, де вони постійно дивляться в стелю. Їм дають їжу, міняють пелюшки, однак в них немає можливості спілкування з людьми, які б до них уважно поставились. Їх не стимулюють ні фізично, ні психічно, не спонукають ходити і взагалі рухатись. Часто тримають без одягу, щоб легше доглядати. Ніколи не виносять на вулицю, бо на 13 дітей - 1 непрофесійна санітарка з мізерною зарплатнею. В результаті 9-річна дитина може важити 6,5 кг і не вміти ходити, а 12-річна виглядає як 3-4-річна. В типовому дитбудинку щороку помирає 10% «лежачих» дітей.

Попри думку, що «тільки в СНД є соціальне сирітство» (коли безвідповідальні батьки кидають дітей), батьки відмовляються від дітей і в США. Але там завдяки гуманній системі така дитина часто народжується в присутності прийомних батьків, які відразу забирають її до своєї сім’ї.

І бідність ні до чого, позаяк до 1917 р. та у 1943-1945 рр. (коли дозволили всиновлення) всі сироти знаходили сім’ю. Сьогодні в голодній Африці немає стільки немовлят-сиріт, як в бувших соцкраїнах!

Справа в системі «дитбудинок-інтернат», яка забирає у дітей право на сім’ю, привчивши до думки, що «держава сама може попіклуватися про сиріт».

В усіх країнах є прийомні будинки, куди дитина потрапляє до моменту всиновлення. Але вона там перебуває дні, а не роки, як в інтернатах радянського типу.

Стовп, на якому досі тримається антигуманна радянська система – принцип «півроку недогляду» для позбавлення батьківських прав. Через нього сьогодні всиновити можна тільки чверть українських сиріт. Інші, живучи без батьків в інтернатах, належать їм, як раби. «Батьки» можуть цинічно раз на півроку відвідувати дитину в інтернаті (щоб не втратити батьківські права і «одноразову допомогу»), і дитина проведе там все життя.

На додаток Україна заборонила всиновлення дітей до 2-місячного віку.

«Якщо раніше відмова від дитини завірялася лише лікарями, то зараз потрібна згода матері на всиновлення, завірена нотаріусом. Як правило, кидають дітей нарко- та алкозалежні мами, а також так звані транзитні — де їхала, там народила і втекла. Хто з них через два місяці повернеться до лікарні, прийде до нотаріуса та заплатить 70 гривен за оформлення згоди? Тому лікарі змушені відправляти дитину на тимчасове утримання в інтернат (письмово просить про це роділля). Тільки через 6 місяців можна складати акт про те, що батьки за дитиною не доглядають. Потім поки суд — ще пару місяців. Потім поки поставлять на первісний облік. В підсумку статус сироти малюк отримує, коли йому вже аж рік.» — Л. Волинець, ВГО "Служба захисту дітей".

За цей рік половина дітей, що потребують операцію, помирають, хоча всиновлювачі на немовлят - у чергах!

Вітчизняні «реформатори», маючи радянське мислення, не розуміють, що якщо Україна не хоче брати участь в антигуманному радянському експерименті, необхідно скасувати принцип «півроку недогляду» та «часткову відмову» (коли дитина віддається в інтернат, але батьківські права залишаються). Мати мусить вирішувати «так» чи «ні», і під час рішення малюк має бути або з нею, або в іншій сім’ї. За необхідності держава має оплачувати нотаріуса.

Відразу після покидання батьками (чи їх втрати) малюк має потрапляти до потенційного всиновлювача чи тимчасового опікуна (документи яких готові [2]), як це є у нормальних країнах. В пологовому будинку чи дитбудинку малюк мусить бути не більше кількох годин чи днів! Всі процедури оформлення дитини мають проходити поки дитина - у всиновлювача або опікуна.

Всі спеціалісти давно погодились, що до старших дітей слід відмінити «пріоритет національних всиновлювачів» (коли дитина чекає в дитбудинку додаткові півроку, доки її НЕ всиновлять національні всиновлювачі перед тим, як мають право всиновлювати іноземці), адже 80% національних всиновлювачів цікавляться дітьми до півроку.

Рішення про попереднє розміщення дітей мали б приймати професійні соцпрацівники, повноцінна мережа яких мусить замінити рудимент «мілітаристської» держави – мережу дільничних міліціонерів, гібрид соцпрацівника та міліціонера, що не вирішує сімейних проблем, а тільки веде статистику.

Якщо Україна не хоче бути варварською державою, де батьки кидають дітей з вадами:

1. має бути кримінальна відповідальність медперсоналу за поради кидати дітей (такі поради – другий стовп радянської системи), за недостовірну інформацію на кшталт «про дитину краще попіклуються в дитбудинку», за встановлення у пологовому будинку «попереднього діагнозу» розумової відсталості.

Міжнародні організації давно рекомендували заборонити «попередні» діагнози «розумова відсталість» новонародженим та дітям молодшого віку, бо часто через помилковий діагноз (іноді на основі зовнішнього огляду батьків!) здорову дитину віддавали у дитбудинок для відсталих, і за кілька років вона справді відставала.

Гуманно відмінити і діагностику синдрому Дауна у пологовому будинку – основну причину покидання таких дітей.

2. держава має інтегрувати людей з особливими потребами у суспільство.

Більшість дітей з фізичними та розумовими вадами мають навчатися в звичайних школах[3], адже саме так вони краще розвиваються. При цьому «нормальні» діти бачать світ багатогранним і виростають відповідальними громадянами.

Діти з вадами – не «погана випадковість генів»[4], а необхідність для морального розвитку суспільства. Вони будуть народжуватись завжди: після знищення фашистською Німеччиною всіх психічно хворих та людей з фізичними вадами через кілька років після війни їх кількість відновилась!

На жаль сьогодні національні всиновлювачі цікавляться тільки абсолютно здоровими дітьми (а судді позбавляють дітей з вадами останньої надії отримати сім’ю, вимагачи 10 тисяч доларів хабаря від іспанців та італійців, які готові їх всиновити).

3. допомога за догляд дітей із спеціальними потребами має підвищитися в рази (без принизливої процедури «отримання» інвалідності).

Вона мусить бути більшою, ніж дорослим, адже дитина має вирости, її треба вчити, їй потрібен постійний догляд - вона дитина!

Де взяти гроші? Не витрачати на псевдосоцдопомогу. Через популізм урядів «чорнобильські пільги» – досі у третини областей України, а студенти, які і так навчаються безкоштовно, отримують стипендію (в той час, як багаті США та Німеччина взагалі не надають безкоштовної вищої освіти).

Депутати, маючи величезну зарплатню та пенсію, отримують «одноразову допомогу» - безкоштовні квартири. І яка диво-місія залишилась після політреформи у Секретаріату (одного з кількох органів Президента), що він «з’їдає» більше, ніж уся Верховна Рада?

Держава, що не допомагає слабким, а допомагає сильним, є варварською.

На останніх виборах головні партії змагались за підвищення допомоги при народженні 2-ї та 3-ї дитини. А чи треба стимулювати бебі-бум в країні, де 103 000 сиріт – непотрібних, зайвих, надлишковонароджених?

Юлія Володимирівна, Вас обрали прем’єром в день, коли ввечері батьки кладуть подарунки від святого Миколая дітям.

Та не всім.

Далеко не всім.

[1] «остаточний діагноз» розумової відсталості ліпили на основі попереднього «діагнозу» пологового будинку, а також одноразового обслідування у 4-річному віці медико-соціально експертною комісією, коли 4-річна дитина стоїть перед великою кількістю незнайомих дорослих і відповідає на питання, які іноді зовсім не підходять для дитини, що не має досвіду життя за межами інтернату. Такі комісії не зважають чи відставання є насідком «шпиталізму» чи дійсно є характеристикою дитини.
[2] Не треба спрощення процедури для всиновлювачів: в інших країнах отримати право на всиновлення ще складніше та ще й дуже дорого. Треба змінити підхід до «документування» самої дитини: «спочатку - сім’я, а потім – документи про статус дитини та облік». Держава ж не вимагає документів ДО народження наших дітей? Свідоцтво отримується протягом 2 місяців після народження. Так само має бути і тут.
[3] або повний час ("інклюзивно" – більшість таких  дітей), або частково ("мейнстрімінг" - для найважчих дефектів). Один з варіантів мейнстрімінгу, коли в класі - два вчителі, один з яких вчить дітей з особливими потребами. Другий варіант – співпраця спеціальних класів (чи шкіл) із звичайними, коли основні предмети викладаються окремо, а фізкультура, малювання, прогулянки, розваги, перерви та їжа – разом.
[4] Недолуга антиреклама проти наркоманії свідчить, що українське суспільство досі живе міфами. Адже батьки дітей із серйозними фізичними вадами чи розумовою відсталістю, рідко є алкоголиками чи наркоманами. В переважній більшості це діти - з «благополучних» сімей. Народження дітей із синдромом Дауна, наприклад, залежить від віку породіллі, а не від «генетики». Та і сам синдром Дауна не означає значної розумової відсталості, а насамперед, характерний зовнішній вигляд («діти однієї матері»), слабкий тонус м’язів та збільшену «ніжну» комунікабельність.